Хом’яки (Cricetinae) — підродина ссавців з родини Хом'якові (в шир. розумінні) надряду Гризуни, широко поширені на багатьох континентах. Хом'яки є вихідною групою в еволюції щурових (Arvicolinae), вкл. щурів, нориць, полівок, лемінгів, строкаток та ін.
Факти
Однією з найвідоміших ознак хом'яків є защічні мішки. Зазвичай хом'як, коли їсть, наповнює ці мішки зерном та іншою поживою і несе здобич до своєї домівки, де складає на майбутнє.
Зазвичай хом'яки живуть до трьох років. Хом'яка від хом'ячихи відрізняють в дитинстві піднявши і подивившись на відстань від попки до статевого органу. В самок до 3 мм, в самців 1-1,5 см. Період вагітності короткий і триває до 21 дня, залежно від виду.
Хом'яки в культурі
Різні види хом'яків нерідко утримують у зоопарках або живих куточках. Важливі вони і як лабораторні тварини (зокрема, "хом'ячок сирійський", Mesocricetus auratus).
В домашніх умовах часто утримують "джунгарських хом'ячків" (Phodopus sungorus). Хом'яки - невибагливі домашні улюбленці. "Домашні" хом'яки живуть в клітках з біговим колесом; оскільки тваринка у природі - рухливий гризун, вона бігає в колесі по кілька кілометрів на день.
Твариний світ
четвер, 28 лютого 2013 р.
субота, 23 лютого 2013 р.
Жирафа
Жира́фа або жира́ф (Giraffa camelopardalis) — ссавець клади китопарнокопитних (Cetartiodactyla) родини жирафових, єдиний вид у своєму роді. Найвища наземна тварина на планеті. Щоб відрізнити від родича — окапі («лісової жирафи»), — жирафу часом називають «степовою жирафою».
Характеристика:
Самці сягають висоти 5,5 метра, маса — до 900 кг. Самиці, зазвичай, трохи нижчі та легші. Шия у жираф надзвичайно довга, попри те, що вони, як і більшість ссавців, мають лише 7 шийних хребців. Ця обставина збільшує навантаження на систему кровообігу, особливо щодо постачання кров'ю головного мозку. Тому серце жираф особливо сильне. Воно перекачує близько 60 літрів крові щохвилини, має масу 12 кг і створює тиск, утричі вищий, ніж у людини. Але воно не здатне перенести навантаження, пов'язане із різким підійманням чи опусканням голови. Щоб такі рухи не викликали смерть тварини, кров жираф має вдвічі більше кров'яних тілець, ніж у людини, і значно густіша.
Також жирафи мають особливі запираючі клапани у великій шийній вені. Ці клапани переривають рух крові таким чином, що залишається тиск у головній артерії, яка постачає мозок. Темний язик жираф дуже довгий, із добре розвиненими м'язами: тварина може його висовувати на 45 сантиметрів і здатна хапати ним гілки дерев.
Малюнок на тілі складається з темних плям, розташованих на базовій світлій поверхні. У кожної жирафи такий малюнок індивідуальний, аналогічно до відбитків пальців людини. Нижня частина тіла жираф світліша та без плям. На голові у жираф — як самців так і самиць — є два обтягнуті шерстю ріжки із потовщенням на кінцях. Часом трапляється і дві пари ріжків. На чолі нерідко є своєрідний кістковий наріст, який помилково можна прийняти за ще один (непарний) ріг. Очі чорні; вуха короткі. Жирафи мають досить добрий зір, слух і Blogger – це засіб безкоштовного публікування блогів, який надається Google, щоб ви могли поділитися своїми думками зі світом. Blogger дає змогу просто додавати текст, фотографії та відео до вашого особистого або колективного блогу.нюх. Це дозволяє їм завчасно помічати небезпеку. Добре контролювати місцевість допомагає, звичайно ж, і високий зріст. Своїх довгих родичів жирафи здатні помічати на відстані до кілометра. Вважається, що жирафи не мають голосу. Однак насправді вони спілкуються між собою на частотах нижче 20 Герц. Тому людина не чує ці звуки.
Жирафи вміють швидко бігати і у разі гострої небезпеки можуть бігти галопом зі швидкістю 55 кілометрів на годину. Тобто, на короткій відстані вони можуть перегнати коня. Зазвичай же жирафи ходять поволі, рухаються одночасно дві праві ноги, потім — обидві ліві. Через велику масу тіла та тонкі ноги жирафи можуть пересуватися лише твердою поверхнею. На болото ці звірі не заходять, а річки часом для них — це нездоланні перешкоди. Цікаво також і те, що ці тварини, малорухливі на перший погляд, можуть досить добре стрибати, долаючи навіть перешкоди до 1,85 м заввишки.
Походження:
Рання історія жираф пов'язана з еволюцією усієї родини жирафових. Вони відокремились від інших оленеподібних парнокопитних у міоцені. Декілька мільйонів років тому пращури сучасних жираф заселяли усю Європу, Азію, Африку. Ранній неоген був періодом розквіту жирафових. Тоді вони досягли найбільшого різноманіття видів та найбільшого географічного поширення. Велика кількість видів уже тоді відрізнялась могутньою будовою тіла та великими розмірами (особливо представники роду Helladotherium — дивись малюнок). У зв'язку зі зміною клімату у плейстоцені більшість жирафових зникла. Залишилися лише два сучасні види: жирафи та окапі. У обох видів ще були короткі шиї, але з часом у жираф почалося видовження цієї частини тіла, що допомагало їм у пошуках їжі. Згідно з версією зоолога з Намібії Роба Сіменса, самці з довшою шиєю перемагали у традиційних бійках за самку, тому мали більше дітей.
Характеристика:
Самці сягають висоти 5,5 метра, маса — до 900 кг. Самиці, зазвичай, трохи нижчі та легші. Шия у жираф надзвичайно довга, попри те, що вони, як і більшість ссавців, мають лише 7 шийних хребців. Ця обставина збільшує навантаження на систему кровообігу, особливо щодо постачання кров'ю головного мозку. Тому серце жираф особливо сильне. Воно перекачує близько 60 літрів крові щохвилини, має масу 12 кг і створює тиск, утричі вищий, ніж у людини. Але воно не здатне перенести навантаження, пов'язане із різким підійманням чи опусканням голови. Щоб такі рухи не викликали смерть тварини, кров жираф має вдвічі більше кров'яних тілець, ніж у людини, і значно густіша.
Також жирафи мають особливі запираючі клапани у великій шийній вені. Ці клапани переривають рух крові таким чином, що залишається тиск у головній артерії, яка постачає мозок. Темний язик жираф дуже довгий, із добре розвиненими м'язами: тварина може його висовувати на 45 сантиметрів і здатна хапати ним гілки дерев.
Малюнок на тілі складається з темних плям, розташованих на базовій світлій поверхні. У кожної жирафи такий малюнок індивідуальний, аналогічно до відбитків пальців людини. Нижня частина тіла жираф світліша та без плям. На голові у жираф — як самців так і самиць — є два обтягнуті шерстю ріжки із потовщенням на кінцях. Часом трапляється і дві пари ріжків. На чолі нерідко є своєрідний кістковий наріст, який помилково можна прийняти за ще один (непарний) ріг. Очі чорні; вуха короткі. Жирафи мають досить добрий зір, слух і Blogger – це засіб безкоштовного публікування блогів, який надається Google, щоб ви могли поділитися своїми думками зі світом. Blogger дає змогу просто додавати текст, фотографії та відео до вашого особистого або колективного блогу.нюх. Це дозволяє їм завчасно помічати небезпеку. Добре контролювати місцевість допомагає, звичайно ж, і високий зріст. Своїх довгих родичів жирафи здатні помічати на відстані до кілометра. Вважається, що жирафи не мають голосу. Однак насправді вони спілкуються між собою на частотах нижче 20 Герц. Тому людина не чує ці звуки.
Жирафи вміють швидко бігати і у разі гострої небезпеки можуть бігти галопом зі швидкістю 55 кілометрів на годину. Тобто, на короткій відстані вони можуть перегнати коня. Зазвичай же жирафи ходять поволі, рухаються одночасно дві праві ноги, потім — обидві ліві. Через велику масу тіла та тонкі ноги жирафи можуть пересуватися лише твердою поверхнею. На болото ці звірі не заходять, а річки часом для них — це нездоланні перешкоди. Цікаво також і те, що ці тварини, малорухливі на перший погляд, можуть досить добре стрибати, долаючи навіть перешкоди до 1,85 м заввишки.
Походження:
Рання історія жираф пов'язана з еволюцією усієї родини жирафових. Вони відокремились від інших оленеподібних парнокопитних у міоцені. Декілька мільйонів років тому пращури сучасних жираф заселяли усю Європу, Азію, Африку. Ранній неоген був періодом розквіту жирафових. Тоді вони досягли найбільшого різноманіття видів та найбільшого географічного поширення. Велика кількість видів уже тоді відрізнялась могутньою будовою тіла та великими розмірами (особливо представники роду Helladotherium — дивись малюнок). У зв'язку зі зміною клімату у плейстоцені більшість жирафових зникла. Залишилися лише два сучасні види: жирафи та окапі. У обох видів ще були короткі шиї, але з часом у жираф почалося видовження цієї частини тіла, що допомагало їм у пошуках їжі. Згідно з версією зоолога з Намібії Роба Сіменса, самці з довшою шиєю перемагали у традиційних бійках за самку, тому мали більше дітей.
Носорогові
Носоро́гові (Rhinocerotidae) — родина тварин ряду непарнокопитних. Налічує п'ять видів, що поширені у Африці та Азії. Типовий рід родини - носоріг (Rhinoceros).
Біологічна характеристика:
Головною відмінністю носорогів є ріг (чи два роги) на морді; деякі прадавні носороги не мали рогів взагалі. Передній ріг росте з носової кістки; задній, якщо він є, з лобової частини черепа. Незважаючи на твердість, роги ці — не кістки; вони з кератину, тобто з білка, який формує і волосся. Браконьєри полюють на носорогів через те, що у багатьох народів ріг цих тварин вважається цілющим, а тому дорого цінується. Найбільший з відомих рогів був 158 см.
У носорогів масивне тіло та короткі, товсті кінцівки. Кожна з ніг має три пальці, які переходять у широкі копита. Шкіра товста, сірого чи коричневого кольору. У азійських видів шкіра шиї та ніг схожа на броню. Носороги мають слабкий зір, але цей недолік компенсується дуже добрими слухом та нюхом. У самців-носорогів яєчка розташовані усередині тіла.
Життя носорогів
Носороги живуть поодинці, але часом у саванах вони об'єднуються у невеличкі групи. Якщо самиця готова до парування, між самцями можуть початися серйозні змагання. Переможець намагається привернути до себе увагу самиці за допомогою екскрементів, якими позначає свою територію. Перш ніж паруватися, носороги «полюють» одне на одного, справа навіть часом доходить до бійки. Вагітність у носорогів триває 15—18 місяців. Народжують одне маля, яке залишається з матір'ю два з половиною роки. Якщо за цей час вона народжує ще одне дитинча, то старшого проганяє від себе, принаймні на деякий час.
Удень носороги сплять; їх активність підвищується уночі. Це досить обережні звірі; вони намагаються не підпускати до себе людину. Однак, якщо носороги відчувають небезпеку, вони атакують. Ці тварини можуть бігти зі швидкістю до 45 кілометрів на годину та, завдяки великій вазі й гострому рогові, можуть важко покалічити ворога.
Носорогів нерідко супроводжують птахи, які сидять на шкірі та чистять її від паразитів. Молодим носорогам можуть загрожувати хижаки з родини котячих. Дорослим тваринам ніхто, крім людини, не загрожує.
Еволюція
Прадавні носороги мали зовнішній вигляд, відмінний від сучасних. Велетенський носоріг індрикотерій — найбільший наземний ссавець усіх часів. Він мав довгу шию та не мав рогів. Жив у олігоцені. Найдавніші рештки родичів носорогів знаходять до еоцену. Це так звані Amynodontidae; вони за розміром були подібні до сучасних носорогів, але не мали рогів і харчувалися рослинами, що росли у водоймищах.
Кіт
Кіт (Felis) — рід ссавців родини котових (Felidae). У деяких старіших системах класифікації до нього зараховували всіх представників малих кішок (Felinae), проте в зараз безпосередньо до роду відносяться лише кілька видів невеликих тварин, що мешкають в Євразії і Африці.
Найвідомішим представником цього роду є свійський кіт - підвид кота лісового.
Види та підвиди
Рід Кіт
вид Кіт очеретяний (Felis chaus)
вид Кіт барханний (Felis margarita)
вид Кіт чорноногий (Felis nigripes)
вид Кіт лісовий (Felis silvestris)
підвид Кіт свійський (Felis silvestris catus)
підвид Кіт китайський (Felis silvestris bieti)
підвид Кіт дикий африканський (Felis silvestris cafra)
підвид Кіт степовий (Felis silvestris lybica)
підвид Кіт барвистий (Felis silvestris ornata)
підвид Кіт дикий європейський (Felis silvestris silvestris)
Філогенетичне древо роду Felis Felis
Felis chaus - Кіт очеретяний
Felis nigripes - Кіт чорноногий
Felis margarita - Кіт барханний
Felis silvestris - Кіт лісовий
Найвідомішим представником цього роду є свійський кіт - підвид кота лісового.
Види та підвиди
Рід Кіт
вид Кіт очеретяний (Felis chaus)
вид Кіт барханний (Felis margarita)
вид Кіт чорноногий (Felis nigripes)
вид Кіт лісовий (Felis silvestris)
підвид Кіт свійський (Felis silvestris catus)
підвид Кіт китайський (Felis silvestris bieti)
підвид Кіт дикий африканський (Felis silvestris cafra)
підвид Кіт степовий (Felis silvestris lybica)
підвид Кіт барвистий (Felis silvestris ornata)
підвид Кіт дикий європейський (Felis silvestris silvestris)
Філогенетичне древо роду Felis Felis
Felis chaus - Кіт очеретяний
Felis nigripes - Кіт чорноногий
Felis margarita - Кіт барханний
Felis silvestris - Кіт лісовий
четвер, 21 лютого 2013 р.
Тигр.
Тигр (Panthera tigris) — великий ссавець родини котових, один з чотирьох видів групи «великих кішок» роду пантер (Panthera). Слово «тигр» походить від грецького tigris, яке у свою чергу походить з Іранських мов, і означає ревіння чи зойк наприкінці радісного вітання. Еволюційним центром походження і сучасного ареалу є Східна та Південно-Східна Азія. Будучи найбільшим у світі представником родини котячих, тигр в усіх екосистемах є верхівкою харчової піраміди. Згідно з палеонтологічними даними, розмір сучасних тигрів приблизно дорівнює найбільшим з викопних представників родини.
Найчисельнішим з підвидів тигра є бенгальський тигр (номінативний підвид), чисельність якого становить близько 80 % загальної кількості виду. Він розповсюджений на території Індії, Бангладеш, М'янми, Бутану та Непалу.
Тигр — вид, що перебуває під загрозою вимирання. Нині кількість цих тварин в неволі більша, ніж у природі.
За способом життя тигр є одинаком. Він є видом виразно територіальним, що взагалі характерне для котячих. Звичним для тигра ландшафтом є середньо- та щільнозарослі лісові ділянки, хоча інколи його можна зустріти і на відкритій місцевості.
Як і у більшості інших котячих, основним прийомом полювання є підкрадання або вичікування в засідці із швидким, але коротким фінальним кидком. Більша частина здобичі представляє собою середніх та великих копитних, але тигр може полювати і на зовсім дрібних тварин, аж до щурів.
Самці помітно більші за самиць, і мають більшу територію. Також виразні розмірні розбіжності спостерігаються між дев'ятьма підвидами цього виду, що збереглися до історичних часів.
Спосіб життя:Дорослі тигри — істоти територіальні, а тому суворо захищають свою територію. Розмір особистої території тигра сильно залежить від наявності здобичі, і, у випадку самців, наявності в даній місцевості самиць. Тигриця може мати територію розміром близько 20 км², в той час як територія самців звичайно набагато більша — 60-100 км². Попри те, що тигриці час від часу виявляють агресію одна до одної, їхні ділянки можуть накладатись, і вони в цій ситуації мирно співіснують; самці ж ні в якому разі не дозволяють іншим самцям постійно перебувати на їхній території, і не завжди — навіть одноразово пройти крізь неї. З огляду на агресивну територіальну поведінку самців тигра, сутички з приводу розподілу місцевості між ними часто призводять до серйозних травм, а інколи навіть і до смерті одного із супротивників. Тим не менше, більшість конфліктних ситуацій проміж дикими тиграми вирішуються без фізичної бійки, а лише із застосуванням погрозливих поз та звуків. Як домашні коти, самці тигрів мітять територію, лишаючи подряпини на помітних деревах та збризкуючи їх сечею і екстрактом пахучих анальних залоз; окрім того, для маркування території можуть застосовуватись екскременти.
Самці тигрів можуть легко спілкуватись з тигрицями на їхній території, і навіть ділитись здобиччю. Зоолог Джордж Шеллєр спостерігав, як тигр-самець ділився здобиччю з двома тигрицями та чотирма їхніми кошенятами. Звичайно тигриці намагаються відганяти самців від потомства, поки кошенята ще малі, але в цьому разі тигриці не виявляли такої поведінки. Можливо, це пояснювалось тим, що тигр був батьком цих тигренят. На відміну від левів, тигри-самці дозволяють тигрицям та тигренятам приступати до їжі першими. Тигриці також можуть ділитись своєю здобиччю, подекуди навіть частіше, ніж тигри; але, на відміну від самців, вони набагато лояльніше відносяться до поділу здобичі з особинами своєї статі.
Спостереження за тиграми в природі та їхній облік здійснюються досить великою кількістю принципово різних способів: відстежуванням слідів та зняттям з них гіпсових або пластикових відбитків, приманками з відеокамерою, з використанням ДНК, що присутня в ексрементах, радіоспостереженням, і таке інше.
Найчисельнішим з підвидів тигра є бенгальський тигр (номінативний підвид), чисельність якого становить близько 80 % загальної кількості виду. Він розповсюджений на території Індії, Бангладеш, М'янми, Бутану та Непалу.
Тигр — вид, що перебуває під загрозою вимирання. Нині кількість цих тварин в неволі більша, ніж у природі.
За способом життя тигр є одинаком. Він є видом виразно територіальним, що взагалі характерне для котячих. Звичним для тигра ландшафтом є середньо- та щільнозарослі лісові ділянки, хоча інколи його можна зустріти і на відкритій місцевості.
Як і у більшості інших котячих, основним прийомом полювання є підкрадання або вичікування в засідці із швидким, але коротким фінальним кидком. Більша частина здобичі представляє собою середніх та великих копитних, але тигр може полювати і на зовсім дрібних тварин, аж до щурів.
Самці помітно більші за самиць, і мають більшу територію. Також виразні розмірні розбіжності спостерігаються між дев'ятьма підвидами цього виду, що збереглися до історичних часів.
Спосіб життя:Дорослі тигри — істоти територіальні, а тому суворо захищають свою територію. Розмір особистої території тигра сильно залежить від наявності здобичі, і, у випадку самців, наявності в даній місцевості самиць. Тигриця може мати територію розміром близько 20 км², в той час як територія самців звичайно набагато більша — 60-100 км². Попри те, що тигриці час від часу виявляють агресію одна до одної, їхні ділянки можуть накладатись, і вони в цій ситуації мирно співіснують; самці ж ні в якому разі не дозволяють іншим самцям постійно перебувати на їхній території, і не завжди — навіть одноразово пройти крізь неї. З огляду на агресивну територіальну поведінку самців тигра, сутички з приводу розподілу місцевості між ними часто призводять до серйозних травм, а інколи навіть і до смерті одного із супротивників. Тим не менше, більшість конфліктних ситуацій проміж дикими тиграми вирішуються без фізичної бійки, а лише із застосуванням погрозливих поз та звуків. Як домашні коти, самці тигрів мітять територію, лишаючи подряпини на помітних деревах та збризкуючи їх сечею і екстрактом пахучих анальних залоз; окрім того, для маркування території можуть застосовуватись екскременти.
Самці тигрів можуть легко спілкуватись з тигрицями на їхній території, і навіть ділитись здобиччю. Зоолог Джордж Шеллєр спостерігав, як тигр-самець ділився здобиччю з двома тигрицями та чотирма їхніми кошенятами. Звичайно тигриці намагаються відганяти самців від потомства, поки кошенята ще малі, але в цьому разі тигриці не виявляли такої поведінки. Можливо, це пояснювалось тим, що тигр був батьком цих тигренят. На відміну від левів, тигри-самці дозволяють тигрицям та тигренятам приступати до їжі першими. Тигриці також можуть ділитись своєю здобиччю, подекуди навіть частіше, ніж тигри; але, на відміну від самців, вони набагато лояльніше відносяться до поділу здобичі з особинами своєї статі.
Спостереження за тиграми в природі та їхній облік здійснюються досить великою кількістю принципово різних способів: відстежуванням слідів та зняттям з них гіпсових або пластикових відбитків, приманками з відеокамерою, з використанням ДНК, що присутня в ексрементах, радіоспостереженням, і таке інше.
Спаниель.
Спаниель (англ. Spaniel) — группа пород охотничьих собак. Судя по названию, собаки типа спаниелей происходят из Испании, поскольку само это слово означает «испанский». Основным предназначением и охотничьей специализацией спаниелей была добыча пернатой дичи из густых зарослей. К концу 17 века спаниели разделились на тех, которые охотились на сухопутную дичь, и на «водяных».
Охота:
Спаниель, как охотничья собака, не должен пугаться выстрела. Когда дичь подстрелена, он должен найти и принести её, по возможности не повредив. Разумеется, спаниель должен обладать хорошим нюхом. В основном со спаниелем охотятся на лесную дичь, но их можно использовать и для добычи водоплавающей дичи, а также мелких млекопитающих.
На основании происхождения и стиля работы Международная кинологическая федерация (FCI) делит породы спаниелей на две группы: 1) континентальные и 2) британо-американские. Континентальных спаниелей FCI включает в группу пород легавых (7-я группа, секция 1.2). Это сделано потому, что континентальные спаниели делают на дичь стойку и таким образом по стилю работы приближаются к легавым. В континентальную группу включены породы: голубой пикардийский эпаньёль (Épagneul Bleu de Picardie), французский эпаньёль (Épagneul francais), бретонский эпаньёль (Épagneul breton), эпаньёль понт-одемер (Épagneul de Pont-Audemer) и малый мюнстерлендер (Kleiner Münsterländer). Большинство остальных спаниелей включены в 8-ю группу (спаниели и ретриверы).
Охота:
Спаниель, как охотничья собака, не должен пугаться выстрела. Когда дичь подстрелена, он должен найти и принести её, по возможности не повредив. Разумеется, спаниель должен обладать хорошим нюхом. В основном со спаниелем охотятся на лесную дичь, но их можно использовать и для добычи водоплавающей дичи, а также мелких млекопитающих.
На основании происхождения и стиля работы Международная кинологическая федерация (FCI) делит породы спаниелей на две группы: 1) континентальные и 2) британо-американские. Континентальных спаниелей FCI включает в группу пород легавых (7-я группа, секция 1.2). Это сделано потому, что континентальные спаниели делают на дичь стойку и таким образом по стилю работы приближаются к легавым. В континентальную группу включены породы: голубой пикардийский эпаньёль (Épagneul Bleu de Picardie), французский эпаньёль (Épagneul francais), бретонский эпаньёль (Épagneul breton), эпаньёль понт-одемер (Épagneul de Pont-Audemer) и малый мюнстерлендер (Kleiner Münsterländer). Большинство остальных спаниелей включены в 8-ю группу (спаниели и ретриверы).
Мальтійська болонка (Мальтезе) - порода собак
Мальтійська болонка (Мальтезе) - порода собак. Відноситься до порід болонок або бішон.
Мальтійська болонка - це невелика пухнаста собачка. Породу вважають давньої і вона пов'язана з островом Млет. Відмінною особливістю мальтійських болонок є чисто білий колір забарвлення, хоча за стандартами Міжнародної кінологічної федерації допускається легкий відтінок слонової кістки. За даними тієї ж федерації Мальтезе - це неспортивна собака дуже давнього походження італійського і, можливо, мальтійського, по складанню це маленька собачка, довжина корпусу якої перевищує висоту в холці.
Мальтезе - ніжні і чутливі невеликі собаки, чиє тіло покриває густа, сліпучо біла шерсть з відтінком кольору слонової кістки. У мальтезе також величезні, злегка опуклі очі.
Історія породи:
Точних відомостей про походження породи немає. Прийнято вважати, що на острові Мальта ще 2000 років тому мешкали собаки, породу яких згодом стали називати Меліта (на честь острова - такою була давня назва Мальти). Судячи з усього ці собаки могли з'явитися прабатьками сучасної породи мальтезе. Фахівці вважають що в процесі утворення породи, безсумнівно, брали участь маленькі спанієлі і той-пуделі. Як колись, так і тепер мальтезе використовують як компаньйонів.
Мальтійська болонка - це невелика пухнаста собачка. Породу вважають давньої і вона пов'язана з островом Млет. Відмінною особливістю мальтійських болонок є чисто білий колір забарвлення, хоча за стандартами Міжнародної кінологічної федерації допускається легкий відтінок слонової кістки. За даними тієї ж федерації Мальтезе - це неспортивна собака дуже давнього походження італійського і, можливо, мальтійського, по складанню це маленька собачка, довжина корпусу якої перевищує висоту в холці.
Мальтезе - ніжні і чутливі невеликі собаки, чиє тіло покриває густа, сліпучо біла шерсть з відтінком кольору слонової кістки. У мальтезе також величезні, злегка опуклі очі.
Історія породи:
Точних відомостей про походження породи немає. Прийнято вважати, що на острові Мальта ще 2000 років тому мешкали собаки, породу яких згодом стали називати Меліта (на честь острова - такою була давня назва Мальти). Судячи з усього ці собаки могли з'явитися прабатьками сучасної породи мальтезе. Фахівці вважають що в процесі утворення породи, безсумнівно, брали участь маленькі спанієлі і той-пуделі. Як колись, так і тепер мальтезе використовують як компаньйонів.
Підписатися на:
Дописи (Atom)